Сумніви щодо концепції Шевченка як «батька нації» висвітлюють глибші питання щодо формування української ідентичності. Більш доречною постає метафора брата, а не батька. Кирило-Мефодіївці відроджували традиції давньої української культури через братства, і це підкреслювали численні українські інтелектуали – від Франка та Грушевського до Поповича. У цих братствах важливішою була суб’єктність кожного та їхнє взаємне підсилення, а не покора патріарху. Сучасний пошук «батька-засновника» (або «матері-засновниці») української нації може завдати шкоди як зараз, так і в майбутньому, оскільки призводить до розчарування та невідповідності реальності «високому ідеалу». Культи «батьків-засновників» минулого часто недолугі та призводять до швидкого «забронзовування», як це сталося з Шевченком вже через кілька десятиліть після його смерті. Американський культ «батьків-засновників» шкодить Америці, і трампізм можна вважати спробою істеричного та трагікомічного відновлення цього культу. Ближчим до нас є емоція братства – братерства та сестринства – яка характерна для *res publica*, суспільств, де свобода, рівність та горизонтальна згуртованість відіграють більшу роль, ніж ієрархія та культ предків. Це не означає відсутність ієрархії, особливо в періоди війни, але ця ієрархія легітимізується через низове братерство та сестринство, і керувати в цьому суспільстві будуть перші серед рівних та вільних.
Категорії: Історія та культура
